Мікропластик може ставати хімічно активним у воді
Дослідники з’ясували, що вода може робити мікропластик хімічно активним і спричиняти пошкодження клітин.
Науковці Колумбійського університету та Каліфорнійського університету в Берклі встановили, що вода може робити поверхню мікропластику хімічно активною. Як повідомляє Wired, це може спричиняти утворення сполук, здатних змінювати інші молекули, зокрема важливі для живих організмів.
Висновки дослідження опублікували в журналі Nature. Автори зазначили, що явище відбувається за звичайних умов довкілля — без дії сонячного світла чи інших чинників, які сприяють руйнуванню пластику.
Чому дрібні частинки реагують
Зазвичай пластик вважають хімічно стабільним матеріалом, тому його широко використовують для пакування харчів і пляшок для води. Однак у міру розпаду на дедалі менші фрагменти площа його поверхні істотно зростає. Професор хімії та біомедичної інженерії Колумбійського університету Вей Мін пояснив, що мікропластик здатен змінювати воду навколо себе, утворюючи високоенергетичні реакційноздатні радикали.
Серед таких продуктів дослідники виокремлюють активні форми кисню, зокрема гідроксильні радикали. Вони можуть забирати електрони в білків і жирів, із яких складаються клітинні мембрани, та порушувати їхню структуру і функції.
Досліди з клітинами крові
Організм використовує антиоксиданти для нейтралізації реакційноздатних хімічних сполук. Але коли таких сполук більше, ніж антиоксидантів, може виникати окиснювальний стрес, що пов’язують із пошкодженням клітин. Попередні дослідження вже фіксували окиснювальний стрес серед клітинних реакцій, асоційованих із впливом мікропластику, хоча механізми цього ушкодження ще не були повністю з’ясовані.
Під час експерименту вчені піддавали еритроцити, отримані від мишей, впливу різних типів мікропластику. Клітини деформувалися та руйнувалися — це явище називають гемолізом. Сильніший ефект спостерігали для пластиків, які активніше реагували з водою, що, за висновком дослідників, вказує на зв’язок хімічної активності частинок із пошкодженням клітин.
Автори роботи окремо звернули увагу на можливий контакт мікропластику з кров’ю, значну частину якої становить вода. Водночас питання про масштаби поширення мікропластику в тканинах людського організму залишається відкритим.
