Травмовані саранові виділяють запах, що провокує канібалізм
Дослідники з’ясували, що запах травмованої сарани приваблює інших особин і провокує канібалістичні напади.
Травмовані особини перелітної сарани Locusta migratoria виділяють значно більше гваяколу — леткої речовини, яка приваблює інших саранових і підвищує ризик канібалістичного нападу. Дослідники встановили, що цей сигнал одночасно пов’язаний з реакцією імунної системи та поведінкою комах у скупчених популяціях.
Запах травми
Як повідомляє Nature, у лабораторних дослідах голодні саранові п’ятого віку стабільно віддавали перевагу травмованій здобичі перед неушкодженою. Це стосувалося як особин із механічними травмами, так і тих, яких перед тим вкусили інші саранові.
Науковці знерухомлювали обох потенційних жертв, аби виключити вплив різниці в рухливості. Комахи з видаленими складними очима все одно обирали травмованих особин, тоді як після видалення вусиків або порушення роботи нюхового корецептора LmOrco така перевага зникала. Це вказує на ключову роль нюху в цій поведінці.
Аналіз летких речовин показав, що травмовані німфи виділяли приблизно вдесятеро більше гваяколу, ніж неушкоджені. Рівень іншої речовини — фенілацетонітрилу, яку раніше пов’язували зі зниженням канібалізму, — суттєво не змінювався.
Гваякол приваблює німф
У дослідах із синтетичним гваяколом виразну привабливість до речовини показали лише німфи стадної фази. Самці й самиці дорослої стадної сарани, а також особини одиночної фази не продемонстрували статистично значущої переваги.
Коли неушкоджених німф обробляли гваяколом у концентрації, співставній із природними викидами травмованих комах, їх частіше поїдали голодні саранові. Такий самий результат отримали для комах зі зменшеною кількістю мікроорганізмів: після антибіотиків вони практично переставали виділяти гваякол, але знову ставали привабливішою здобиччю після нанесення цієї речовини.
У напівпольовому експерименті в сітчастих вольєрах через 24 години вижило менше німф, оброблених гваяколом, ніж у контрольній групі. Автори роботи пов’язують утворення гваяколу з кишковою мікробіотою сарани та описують його як хімічний сигнал, що поєднує захист після травми з вразливістю до поїдання родичами.